^{Паталёгіі ў 4(5)-1999}     .

          да Зьместу 4(5)-1999

kрытыkа

Максим Стріха
Славомир Адамович:
Поет із країни поза епохами та дискурсами
(Славамір Адамовіч. Плавільшчыкі расы. Выбраныя вершы. —
200 с. — “Наша ніва”, 1999.)

Максім Стрыха — доктар фізыка-матэматычных навук, паэт, крытык, палітоляг, намесьнік старшыні Кіеўскага навуковага таварыства імя Пятра Магілы. Загадчык ідэалягічнага аддзелу Народна–дэмакратычнай партыі Ўкраіны (партыі Кучмы й Пуставойтанкі). Жыве і працуе ў Кіеве. У 1999 годзе ў ягоным суаўтарстве выйшла “Энцыкляпэдыя папулярнага ўкраіназнаўства”. Вялікі сябар Беларусі. Гэты тэкст быў надрукаваны ў месячніку „Критика“ (10/1999).

Років так із тринадцять тому, на світанні горбачовської перебудови, коли тільки–но почали публічно говорити про необхідність захисту української мови (використовуючи, до того ж, обережний евфемізм “посилення патріотичного та інтернаціонального виховання”), однією з вимог нашого сміливого письменства було надати статус часопису альманахові “Сузір’я”, який друкував твори письменників з “братніх республік”.

Часописом “Сузір’я” так і не стало, а з розпадом Союзу й початком гіперінфляції припинило існування навіть у ролі неперіодичного альманаху. Але масових плачів за тим, що “брати” виявилися від нас відрізаними мовними й державними кордонами, не чути. Є проблеми гостріші — в самій Україні фактично немає літературного часопису, який видавався б скільки–небудь помітним накладом.

І все ж принаймні дві літератури сусідів далі перебувають коли не в центрі уваги наших інтелектуалів, то, принаймні, й не на самісіньких маргінесах.

Одна з цих літератур — російська. І це цілком природно, бо колишня метрополія зберігає для багатьох свій чар. Увага до білоруської літератури — дещо іншого штибу. Вона існує не так на рівні текстів, як на рівні прізвищ і подій. Помер Алєсь Адамович… Василь Биков емігрував до Гельсинкі… Уладзімер Някляєв попросив політичного притулку в Польщі…

Все це вельми чітко проектується на нашу власну ситуацію, — не так минулу, як можливу майбутню.

На жаль, як я вже казав, на рівні самих текстів білоруська література в нас практично відсутня. Лишається тільки пошкодувати за тими часами, коли “Дніпро” видавав масовим накладом прозу Уладзімера Караткевича, а в серії “Перлини світової лірики” виходив ошатний томик Максіма Багдановіча. А сьогодні маємо тільки поодинокі подачі в часописах, наклад кожного з яких не перевищує півтори тисячі, — й видану київським видавництвом “Факт” “чорнобильську” прозу Світлани Алексієвич. Втім, ця авторка є явищем не стільки національної білоруської, скільки “загальнорадянської” (хоч і дуже високоякісної) літератури. І Оксана Забужко перекладала не білоруський, а російський текст…

А білоруська література тим часом живе, — попри всі нагінки й переслідування. На дуже пристойному рівні видається тижневик “Наша Ніва”. Користуючись класифікацією нещодавно виданої “Малої української енциклопедії актуальної літератури”, часопис існує на стикові НМ та ПМ дискурсів (для тих, хто не читав епохального проекту журналу “Плерома”, розшифровую скорочення — “неомодерний” та “постмодерний”), майже не вміщуючи ТР (сиріч “тестаментарно–рустикальних”, по–наському “назадницько–сільських”) текстів. Заради справедливості проте відзначмо, що білорусомовного села в Білорусі (на відміну від україномовного в Україні) практично не лишилося, і всі відродженьскі інспірації місцевих інтелектуалів пов’язано сьогодні чи не виключно з містами, насамперед з Мінськом і, меншою мірою, з Городнею. Існують, нарешті, цілком елітарні видавничі проекти, як–от альманах “Фрагмэнты” чи журнал “ARCHE”.

Втім, я далекий від думки, наче переконаними постмодерністами є всі, хто не втратив ще здатності читати по–білоруському. Очевидно, не плекають таких ілюзій і молоді білоруські інтелектуали. Тому, започатковуючи бібліотеку “Вострая брама” часопису “Наша Ніва”, вони поставили першою поетичною книгою збірку не якогось там “крутого авангардиста”, а підсумкову книжку Славоміра Адамовича.

Відомість цього поета переступила межі, за його власним виразом, “республічки Бєларусь” ще роки три тому, коли поета було заарештовано за написання одного підбурювального з погляду влади вірша. “Аналізую: ну, в чому я не маю рації? Комусь відмовив у допомозі? Ні. Комусь сказав: придушуй їх? Ні. Навіть тих серед вашого брата, які писали: „Убий президента!“” — говорив Олександр Лукашенко на зустрічі з білоруськими письменниками у серпні 1998 року. Проте реально текст з провокативною назвою вартував поетові майже року суворого ув’язнення.

Ще більшою стала відомість Адамовича тоді, коли поет на знак протесту проти політики придушення свободи слова зашив собі голкою рота на одному з мітингів. Проте для читачів ліберальних російських чи українських видань Адамович лишався не так поетом, як одним з найяскравіших борців проти режиму “бацьки”. А поодинокі переклади й переважно політичні тексти Адамовича, які вряди–годи доводилося читати в періодиці, не давали уявлення про нього як про поета.

Назву збірки “Плавільшчыкі расы” можна перекласти подвійно. “Раса” по–білоруському і “роса” (та, яка “очі виїсть”). Але водночас і “раса”, яку, за переконанням поета, ще тільки належиться виплавити на окупованих теренах, де проживає “тутейшає” білоруське населення. На користь саме такого тлумачення назви свідчить і суто “арійська” фотографія на обкладинці (фото: оголена пара на тлі водойми, але не в еротичних, а радше цитатно–закличних позах, що навіюють спогади про “білявих бестій” та музику Вагнера).

Книгу завершує авторська прозова післямова “Сценарій тридцяти семи років”. Чесно кажучи, на мене ця поетова автобіографія справила моторошне враження. Насамперед — абсолютною випаленістю й витоптаністю культурного ландшафту, на тлі якого Адамовичу судилося жити й писати. Дитинство в глухій провінції, інтернат, ПТУ, робота в радгоспі, армія (з місяцем “губи” насамкінець), завод, “кепська історія”, яка коштувала двох років “умовно”, півроку в лікарні через набуту на заводі тяжку легеневу хворобу, навчання на філфаку БДУ, вигнання через конфлікт з викладачем–росіянином, поновлення, вигнання з роботи вже за Лукашенка, відсидка, переслідування. А між тим — шість поетичних книжок. Вже перша з них — “Кальварійські клени” (1990) — лишає враження абсолютно зрілого білоруського поета. Поета, який взявся невідь–звідки, якому, виходячи з його біографії, належалося б говорити “трасянкою”, пити горілку і сприймати літературу в кращому разі на рівні пісень Висоцького…

Щодо панівного дискурсу цієї книжки, то навіть автори МУЕАЛ, боюся, не наважилися б відразу поставити тут свій остаточний присуд. Ось її останній вірш “Жінка й початок дня”, написаний 24 січня 1999 року (тут і далі переклад з білоруської мій — М.С.):

Перед нами — типовий ПМ текст із згадкою про Ортегу й прихованою (вельми ризикованою для правовірного білоруського патріота) зоровою паралеллю: повненька жінка з бігудями в волоссі — наче та сама священна Погоня (“Стародавню Литовську Погоню — не розбить, не спинить, не стримать!”). Текст іронічний, навіть попри трагізм сьогоднішньої білоруської ситуації (“чи то на мітинг до наче правих, чи то на лівий пікет до пошти”). Та все ж, насмілюся припустити, це текст навряд чи вирізнив би чимось поета на тлі сьогоднішньої білоруської (й тим більш — української) літературної панорами.

 
Зроблю невеликий відступ. Я цілком здатен отримати естетичне задоволення від “мужніх” (дехто скаже — “тоталітарних”) текстів Кіплінга, Гумільова чи д’Аннунціо. Вони були добрі в свій час і на своєму місці — це, зрештою, визнав щодо першого з авторів навіть рафінований модерніст Т.С.Еліот у передмові до власного–таки вибору Кіплінгових поезій 1940 року.

Проте з епігонами “мужньої поезії” складніше. В мене часто викликали посмішку віршовані тексти, які з’являлися у нас на сторінках УНСОвської “Замкової гори”. Йшлося навіть не про версифікаційну невправність, а радше про невідповідність проголошуваних “войовничих” цінностей до київської ситуації початку дев’яностих — доволі ліберальної і розхристаної.

Натомість сьогоднішня ситуація в Білорусі цілком інша. І термін “окупована країна” зовсім не є красивим висловом поета, з огляду на фізичні зникнення ряду провідних лідерів опозиції і звичні вже звірячі побиття міліцією менш відомих опозиційних активістів. І з цього погляду вірш Славомира Адамовича “Думаючи про гірше” зовсім не видається силуваним чи штучним:

Наскрізною для поета темою є не тільки тема Війни з окупантами, але й тема Любові, жінки, заради якої варто йти воювати. Власне один з програмових поетових верлібрів (з присвятою “героям запілля”) так і називається: “Задля нашої любові”:

Втім, Жінка для поета є не лише об’єктом обожнення, чи бойовим товаришем, який, в разі потреби, допоможе нести “заплічника з тринітротолуолом”. Ставлення до неї раз–по–раз робиться побожно–екстатичним, а сама вона набуває поганських рис чи то Берегині, чи то Валькірії:

Після прочитання таких або подібних текстів розумієш Оглядача “Нашай Нівы”, який ще шість років тому писав: “Адамович — „дикий“ поет (дикий у сенсі — не свійський, не хатній, не приручений). Це той приклад, коли крізь поета промовляє щось незрівнянно більше, аніж він сам”.

Цю сентенцію (разом з іншими відгуками — включаючи вже згадувані вище слова президента Лукашенка) за доброю європейською традицією вміщено на звороті обкладинки. І серед них натрапляєш на відгук ще одного помітного прозаїка й поета з літературного покоління вісімдесятих, Адама Гльобуса: “Коли такі люди захоплять лідерство в нашій еротичній літературі, на нас чекає похмура готика”. (Принагідно зауважу — термін “вісімдесятники” щодо цього покоління в Білорусі не прижився. Тут говорили про “третє покоління” — дітей зрусифікованих батьків–містян, які зі словником пробивалися назад до мови своїх дідів).

Але повернімося до еротики. Цитовані вище тексти дозволяють зрозуміти, що саме мав на увазі Гльобус. Проте далеко не всі еротичні тексти Адамовича — похмуро–готичні. Ось вірш з виклично–радісною назвою “Ave, homo!”:

Чесно кажучи, в поезії сьогодні рідко натрапляєш на таке абсолютно здорове, не затьмарене збоченськими рефлексіями, й таке радісне ставлення до жіночого тіла. Але поет, схильний до радості буття, поставлений перед суворою білоруською дійсністю, яку він не хоче приймати:

Цей віршик “Не хочеться!” — справді вельми простий. В ньому немає патетичних закликів, як у, скажімо, еміграційного Некляєва, де кожна строфа інвективи до Лукашенка закінчується “Поверніть мову!”, “Поверніть герб!”, “Поверніть стяг!”. Але вірш справді вражає трагічністю — бо проблемою, на відміну від Некляєва доби його флірту з Лукашенком, є відсутність у поета не лише мови й символіки, але й “води, сірників, мила й солі”, не кажучи вже про “жінку і волю”, без яких поетам назагал ведеться вельми зле.

І таке становище дає право поетові на багато що таке, що в устах його українського сучасника виглядало б котурново й просто смішно. Скажімо, вірш “Будьмо!” був би доречний не в кінці двадцятого століття, а радше — в романтичні часи “Весни народів” чи “Свободи на барикадах”:

Але не провина, а біда поета, що історичний час у його Білорусі змістився. А може — хоч якою парадоксальною видасться така думка — це і його щастя, що 12 грудня 1997 року можна написати такий текст, і він викликатиме захват і співпереживання, а не іронічну усмішку?

А поки поетова автобіографія, вміщена в кінці книги, завершується без просвітку. Запис за 1998 рік: “Занадто часто почуваюся самотнім, занадто часто любов заступає ненависть і хочеться піти висадити в повітря автомобіль”. Запис за наступний, 1999–й: “Живу. Моя адреса: 220013, Мінськ, вулиця Сурганова, будинок 45, корпус 3, гуртожиток, поверх 8, блок 5, кнопка дзвінка — праворуч”.

То ж хто він є, цей Славомир Адамович: літературний провокатор, який здобув собі популярність насамперед ризикованими політичними жестами, на кшталт уже згадуваного зашивання рота (так вважає відомий білоруський поет Анатоль Сис)? Стилізатор з незвичайним “диким” хистом? Чи великий поет, якому з примхи долі судилося народитися в найменш влаштованому куточкові Європи кінця двадцятого століття, і який відтак не може грати за правилами, встановленими на тусовках при філологічних факультетах західних університетів?

Навряд чи хтось відповість із певністю на це запитання сьогодні. І навряд чи хтось із певністю передбачить, що і як саме писатиме Адамович, коли матиме змогу розгортати Ортегу вже не в гуртожиткові на околиці столиці Лукашенкаленду, а в пристойному помешканні десь у центрі респектабельної столиці постлукашенківської Білорусі. Суто по–людському хочеться побажати поетові якнайшвидше дожити до такого часу.

_{Паталёгіі ў ARCHE 4(5)-1999} .